Якби
червоні тюльпани розквітали щоднини, круглий рік, без упину! Якби їх яскравий цвіт завжди міг оздоблювати людські оселі, як весняний промінь, що лине крізь хмари. Для мене вони — спомин про бабусину хату серед тихого села, де кожен ранок зустрічався з ними, як із вірними друзями.
Стримані й горді вартові. Так стояли перед ґанком червоні тюльпани. Їх полум'яний цвіт, це серце матері, що палає любов'ю до своїх дітей. Бабуся завжди казала: "Тюльпан, квіти весни і надії, квіти нашої кровної землі". І я вірила їй, бо хіба не втілювали вони життя, що пробивається крізь холод?
Червоні тюльпани тепер для мене як тиха пісня, що звучить у душі серед буднів і смутку. Хотілося б, аби ці квіти, як і мої спогади, ніколи не в’янули. Щоб кожен міг придбати їх і в зимову хуртовину, і в літню спеку, і принести додому ту саму весняну радість, яку колись приносили мені.
О, якби майстри-селекціонери, мов ті дбайливі садівники у нашій душі, взяли червоний тюльпан і зробили його вічним! Тоді б не було суму в грудях, бо завжди поруч стояв би цей символ тепла, краси й незламного життя України.